Internet na osiedlu Swoboda

Michał "Śledziu" Śledziński Michał "Śledziu" Śledziński Fot. Dariusz Gackowski

[ВЕРСІЯ УКРАЇНСЬКИЙ НИЖЧЕ]


Z Michałem „Śledziem” Śledzińskim rozmawia Monika Grabarek.


Co czujesz, kiedy na spotkaniu autorskim słyszysz, że jesteś najwybitniejszym twórcą polskiego komiksu? Przed chwilą właśnie tak zostałeś przedstawiony w kinie Orzeł [28 stycznia odbyło się tam spotkanie ze Śledzińskim oraz Grzegorzem Kasdepkem, w ramach pokazu animowanego serialu Kacperiada we współreżyserii „Śledzia” właśnie – dop. red.]. Jesteś zaledwie w okolicy czterdziestki.
To chyba dlatego, że bardzo wcześnie zacząłem. Mając 17 lat, już miałem pierwsze publikacje w wysokim nakładzie. To było pismo o grach, mało tego, dostawałem za to bardzo przyzwoite pieniądze, jak na kieszeń nastolatka. W tym chyba tkwi cała tajemnica: wcześnie zacząć, mieć do tego dryg, umieć opowiadać historie. Gdyby nie miłość do opowiadania historii, nie byłoby tych komiksów. Wcześniej robiłem mnóstwo rzeczy. Były słuchowiska radiowe, teatrzyki cieni, ale wybrałem komiks.

Dlaczego komiks?
Zawsze odpowiem tak samo: ta forma pozwala mi na narysowanie najbardziej wydumanych historii za pomocą zwykłego długopisu w zeszycie w kratkę. Czyli za parę złotych mogłem wykonać robotę, na którą w Hollywood idą ciężkie miliony dolarów. Bardzo mnie to kręci.

Co jest pierwsze? Słowo?
Zawsze pomysł. Ten pomysł musi być spisany, bo nawet najlepsze niespisane pomysły ulatniają się i nigdy już nie wracają w tej swojej pierwszej, czystej formie. Bardzo często popełniam ten błąd, bo nie mam przy sobie żadnego notatnika, więc staram się je zapamiętywać i dopiero pod koniec dnia je spisuję. Mam przy tym świadomość, ile fajnych myśli uleciało i już nigdy nie wróci… Rzecz musi być spisana. Ja się tego też nauczyłem pracując przy filmie – że dopóki pomysł nie będzie opisany, nikt nie będzie wiedział, o co ci chodzi. Nauczyłem się też spisywać te pomysły w sposób jak najkrótszy, syntetyczny. Tak zwany tagline – opowiedzieć film w jednym zdaniu, tak żeby cały zespół, z którym pracujesz, wiedział, o co ci chodzi. Dopiero wtedy, kiedy wszystko jest już spisane, można zacząć myśleć o rysowaniu.

Dla kogo robisz komiksy? Myślisz o tym, kto po nie sięga?
Pierwszym odbiorcą jestem ja. Ma to swoje plusy i minusy, bo mogę od strony warsztatowej na to spojrzeć, ale emocjonalnej – już tak nie do końca, ponieważ człowiek dystansuje się od tego, co robi. Wypracowałem sobie taki system, że muszę na to, co tworzę, spojrzeć chłodnym okiem z boku, jakby wyjść z siebie. Wracając do czytelnika, to tworzę takie rzeczy, które sam chciałbym czytać. Jeśli na rynku brakowało szalonego, przygodowego komiksu, to go zrobiłem. Czerwony pingwin musi umrzeć to jest taka seria dla starszych dzieciaków. Mam zaufanie do czytelników, wierzę, że każdy w tym, co robię, jakieś swoje historie odnajdzie.

Na czym polega magia komiksu? Za co świat tak bardzo kocha te obrazkowe opowieści?
Przede wszystkim komiks daje ci wybór, w jakim tempie te sytuacje możesz sobie przyswoić. Możesz na długie minuty zawiesić się nad jednym kadrem, kontemplować, jak cudownie jest on narysowany, i masz na to czas, nikt ciebie nie goni, nie pospiesza. Kiedy czytasz komiks, wszystko zależy od ciebie, to wszystko jest twoje i nikt ci tego nie zabierze ani nie narzuci zasad poza twoimi własnymi. Chodzi tu też o formę opowieści – oczywiście rysunek i słowo. Tam, gdzie rysunek sobie nie poradzi, słowo dopowie; tam, gdzie słowo nie jest potrzebne, rysunek sobie poradzi sam.

Co sprawia, że komiks dobrze się czyta?
O tym decyduje cała masa rzeczy. To jest kompozycja planszy, to jest sposób, w jaki prowadzi się narrację. Jeśli historia jest dobrze zaplanowana, zakomponowana, narysowana, to sama płynie przez twój mózg. Warto przy tym pamiętać, że nie każdy dobry rysownik czy ilustrator zrobi świetny komiks. Tu nie ma takiego prostego przełożenia. Trzeba znać język komiksu, wiedzieć, jak go reżyserować. Jak sprawić, by oko odbiorcy szło dokładnie tam, gdzie rysownik sobie zaplanował. Moim zdaniem to ma dość dużo wspólnego z reżyserią filmową.

Nam wydaje się to niemożliwe, ale są przecież ludzie, którzy nie potrafią czytać komiksów, gubią się w obrazkach, w narracji…
Tak, oczywiście, że są! Bo czytanie komiksu wcale nie jest proste ani oczywiste. Wszystko zależy od formy i kompozycji. Jeśli ktoś od dziecka nie miał styczności z takim sposobem opowiadania, to potem, jako dorosły człowiek z określonymi nawykami, może się w tym wszystkim pogubić. Są uniwersalne prawidła osadzone w kulturze, choćby to, od której do której strony czytamy tekst. Ale komiks jest dużo bardziej zniuansowany i trzeba treningu, żeby się w tym świecie obrazu i słowa sprawnie poruszać.

W jakim miejscu swojej kariery jesteś dziś? Bo skoro już jesteś legendą polskiego komiksu, to co dalej? Wiem, że poruszasz się też w innych obszarach twórczości…
Dla higieny twórczej i intelektualnej należy stosować płodozmian. Jest też sprawa ambicjonalna: czy jestem jeszcze w stanie nauczyć się czegoś zupełnie nowego, opanować jakieś narzędzie, z którym wcześniej nie pracowałem. Dlatego pojawiły się animacja i film. Pojawiła się szansa pracy w bardzo fajnym, jak na standardy animacji, małym zespole. Podjąłem to wyzwanie. Moim zdaniem każdy powinien od czasu do czasu zmienić narzędzie. Również po to, by nowe nauczone rzeczy móc wykorzystywać w tym, co robimy do tej pory. Myślę, że to ważne i rozwijające.

Co zmieniło się na osiedlu Swoboda? Jak ono wygląda dziś?
Wszystko się zmieniło! Cały świat się zmienił. Na osiedlu Swoboda nie było internetu, płotów, strzeżonego apartamentowca w sąsiedztwie. Spędzaliśmy czas pod blokiem, na trzepaku, byliśmy razem, mieliśmy dla siebie czas. Wszystko było mocne, prawdziwe, miało swój niepowtarzalny zapach i smak. Dziś na twarzach ludzi odbija się zimne światło wyświetlacza telefonu, a nie emocje i uczucia do świata, do drugiego człowieka. Wszystko się zmieniło…


Інтернет на мікрорайоні Свобода1

З Міхалом Следзінським («Śledziem») розмовляє Моніка Грабарек.

Що ти відчуваєш, коли на авторській зустрічі чуєш, що ти є найвидатнішим творцем польського коміксу? Хвилину тому, саме так, тебе представили в кінотеатрі Орел [28 січня відбулася зустріч з Міхалом Следзінським та Гжегожем Касдерпком, в рамках показу анімованого серіалу Kacperiada, співрежисером якого був Міхал Следзінський – коментар редактора]. А тобі лише близько сорока років.
Це мабуть тому, що дуже рано почав. В 17 років, я вже друкував перші публікації великими тиражами. То був журнал про ігри, мало того, я одержував за роботу дуже пристойні гроші, як на кишенькові для підлітка. І в тому полягає ціла таємниця: рано почати, мати хист, вміти розповідати історії. Коли б не любов до оповідання історій, не було б цих коміксів. Раніше я робив багато різних речей. Були радіовистави, театри тіней, але я вибрав комікс

Чому комікс?
Завжди відповідаю одне і теж: ця форма дозволяє мені малювати видумані історії за допомогою звичайної авторучки в зошиті в клітинку. Тобто за декілька злотих я міг виконати роботу, на яку в Голівуді витрачають мільйони доларів. Мене це дуже бентежить.

Що є першим? Слово?
Завжди ідея. Ця ідея повинна бути записана, бо навіть кращі незаписані ідеї випаровуються і ніколи вже не повертаються в тій своїй першій, чистій формі. Дуже часто я припускаюся цієї помилки, бо не маю при собі жодного записника, отже стараюся її запам’ятати і лише під кінець дня записати. Я чітко усвідомлюю, скільки гарних ідей відлетіло і вже ніколи не повернуться… Суть повинна бути записана. Я також цього навчився, працюючи над фільмом - поки задум не буде коротко описаний, ніхто не знатиме, про що йдеться. Я навчився також записувати задуми в, як найкоротший спосіб, синтетичний. Так званий tagline – розповісти фільм в одній думці, так щоб цілий колектив, з яким ти працюєш, знав суть. Лише тоді, коли все вже описано, можна почати думати про малювання.

Для кого створюєш комікси? Думаєш про тих, хто їх читає?
Першим читачем є я. Це має гарні і погані сторони, бо можу дивитися на нього від сторони практичного створення, а от, зі сторони емоціональної вже не так, бо людина дистанціюється від того, що робить. Я виробив собі таку систему: на то, що створюю – дивитися з боку, ніби то виходячи з себе. По відношенню до читача, це народжує такі речі, які хочеться читати самому. Якщо на ринку не вистачало захоплюючого, пригодницького коміксу, то я його створив. Червоний пінгвін повинен померти – є така серія для старших дітей. Я довіряю читачам, вірю, що кожен в тому, що творю, знайде якусь свою історію.

У чому полягає магія коміксів? За що світ так сильно любить ці історії в картинках?
Перш за все комікс дає тобі вибір, в якому темпі тобі описані в ньому ситуації оглядати. Ти можеш на довгій час зависнути над одним кадром, споглядати, як чудово він намальований, і ти маєш на це час, ніхто за тобою не женеться, не підганяє. Коли ти читаєш комікс, все залежить від тебе, це все твоє і ніхто у тебе цього не відбере, не нав’яже тобі своїх принципів. Очевидно тут необхідно відмітити форму розповіді - малюнок і слово. Там, де малюнок не справиться, там слово договорить; там, де слово не потрібне, малюнок відтворить суть.

Що сприяє тому, щоб комікс добре читався?
Це залежить від маси речей, які об’єднуються в композицію, тобто спосіб оповідання. Якщо історія добре спланована, скомпонована, намальована, то сама тече через твою свідомість. Варто притому пам’ятати, що не кожен добрий художник чи ілюстратор зробить чудовий комікс. Тут не має такої простої залежності. Потрібно знати мову коміксів, знати, як його режисерувати. Як зробити, так щоб око глядача зупинялося саме там, де художник собі запланував. На мою думку, це має дуже багато спільного з кінематографічною режисурою.

Може нам то здається неможливим, але є люди, які не вміють читати коміксів, губляться в картинках, в оповіданні…
Так, очевидно, що такі є! Бо читання коміксів зовсім не просте ані очевидне! Все залежить від форми і композиції. Якщо хтось з дитинства не зустрічався з таким способом оповідання, то потім, вже, як доросла людина з своїми сталими звичками, може і розгубитися. Є універсальні правила в культурі, хоч би то, від якої до якої сторони ми читаємо текст. Але комікс має багато нюансів і потрібна практика, щоб у цьому світі картинок і слова впевнено себе почувати.

На якому етапі своєї кар’єри ти є сьогодні? Бо оскільки вже ти є легендою польського коміксу, то що далі? Знаю, що ти робиш також і інші спроби на просторах творчості…
Для творчої і інтелектуальної гігієни слід завжди впроваджувати зміни. Маю також амбіції, чи я здатний ще чогось навчитися цілком нового, опанувати якусь техніку, в якій раніше я не працював. Тому з’явилися анімація і фільм. У мене з’явився шанс працювати в гарному, невеличкому, як на стандарти анімації, колективі. Я прийняв цей виклик. На мою думку кожен повинен час від часу змінювати профіль. Навіть для того, щоб нові вивчені нами речі, могти використовуватися в тому, що ми робили до цього часу. Я думаю, що цей розвиток є дуже важливим.

Що змінилося на мікрорайоні Свобода? Як він виглядає сьогодні?
Все змінилося! Весь світ змінився. На мікрорайоні Свобода не було Інтернету, огорож, охороняємого багатоповерхового будинку по сусідству. Ми проводили час на гойдалці біля будинку, гралися разом, мали для себе час. Все було міцне, справжнє, мало свій неповторний запах і смак. Сьогодні на обличчях людей відбивається холодне світло дисплеїв телефону, а не емоції та почуття до світу, до ближнього. Все змінилося…


Przełożyła Swietłana Kaszuba


 

 

Działy:
Monika Grabarek

Monika Grabarek

Pedagog, dziennikarka radiowa (Radio Kultura).

Kino Orzeł - logo200p

Jesteś tutaj: Wydania Marzec 2018 Internet na osiedlu Swoboda